Лише 100 км від Львова – і ми у самому центрі Сколівських Бескидів.
Волого. Не так давно падав дощ. На листі світяться великі краплі і раз-по-раз падають додолу. Літні Бескиди буяють зеленню, різнотрав’ям і паморочать запахами хвої, грибів, прілого листя і моху. А он, лиш підняти очі – туман. Парують гори. Дихають. Кличуть до себе у гості.
Ми в самому центрі Сколівських Бескидів!
…Моросить дощик. Але хіба може він стати на заваді людям, які приїхали у гори з міста? Ясно, що ні. Ми пішли хоч трішки піднятися. Принаймні, подивитися, що та як. Підйом угору досить стрімкий, земля слизька, кросівки проковзують, але ми насолоджуємося природою, чистим повітрям і щастям від того, що потрапили у справжню пригоду.
Якщо чесно, якби навіть повз нас пробігав вовк, я його не помітила б, так вдивлялася під ноги, боячись сковзнути вниз. Що тут скажеш, гори – то екстрим. Але він – класний!
Трохи нижче збоку від нашої стежки біжить потічок. Вода аж синя. І шумить так гарно – замилуєшся. Так стояла б і стояла. Але, хоч, як то кажуть, шкіра не розчиняється у воді, повністю вологий одяг змусив повернутися до нашого будиночка. Хоч трохи обсохнути. Поки дійшли, вийшло сонце. Тож подорож продовжилася. Тепер нашим гідом став Василь Петрович. Ніхто так цікаво і з любов’ю, як він, не може розповідати та показувати чарівні Сколівські краєвиди.
– Мені так подобається, коли приїздять люди і кажуть: «Покажіть нам Сколівські Бескиди». «А скільки у вас часу?» – питаю. Кажуть: «Години три». «Ходіть, – кажу, – покажу на карті», – сміється директор НПП Василь Приндак.
І справді, щоб побачити Сколівські Бескиди, треба час. Територія ж чималенька – майже 25 тисяч гектарів.
Що показують фото- та відеоспостереження?
Доки прямували до знаменитого водоспаду, розговорилися про мешканців місцевих лісів.
Сколівські Бескиди багаті на звірину. І навіть якщо подорожуючи лісом, ви не натрапите на ведмедя, вовка чи зубра, це не означає, що їх тут немає. Вони є. І не тільки вони…
– У зубрів жорсткий матріархат, – розповідає директор Національного природного парку. – Стадо веде самка. Вона – головна. Зубри дуже агресивні, коли мають малюків. Якщо самка народжує, всі інші стають колом і нікого не підпускають. Це кільце не може прорвати ні вовк, ні ведмідь. Всякі історії є. У нас різні зубри були. Привозили з інших територій. Але не всіх приймають до стада. Був один, якого в стадо так і не прийняли. Вони всі їдять, а він стоїть зверху дивиться. То хлопці носили йому сіно, аби не вмер з голоду. Він так і ходив сам. Казали селяни, що від села і до села. Зараз його немає. Сам зубр не виживає. Коли загинула попередня самка, стадо розділилося на два. Значить, не було особини, яка домінувала, і дві зубрихи просто розділили між собою стадо. Взагалі, яке стадо, залежить від вожака. Все залежить від того, скільки самка може об’єднати особин навколо себе.
Було й таке, що ведмідь не заліг у сплячку. Зима була тепла і він не заснув. Хлопці ліс різали, а він собі ходив зверху і дивився. Лісівники його бачили. Не чіпали і він їх теж. Лише спостерігав за їхньою роботою.
Працівники Національного парку по території розставили фото- та відеокамери, які фіксують, як вирує життя у лісі, поки, як то кажуть, на горизонті не з’явиться людина. А тут і вовки ігри грають, і ведмеді борюкаються.
– Маємо відео, як ведмідь розкидає вулики, – провадить Василь Петрович. – Тепер ставимо електропастухи на пасіках. Але ведмеді такі розумні. Уявіть, ідуть задом. Ведмідь пробує спиною, якщо б’є струмом – не йде. А як тільки акумулятор розрядився, все, вважай, вулики розкидані.
Гірська рекреація
Працівники Національного природного парку відкривають все нові й нові локації для туристів. Показують українцям потічки-водоспади, до яких донедавна не було доходу і подекуди про них навіть не знали місцеві мешканці. Працюють із громадами, пояснюють привабливість створення нових зон для екскурсій. Залучають місцевих підприємців, небайдужих до спільної гарної справи.
…Ще недавно тут були суцільні хащі. Ні пройти, ні проїхати. Зараз можна спокійно спуститися до річки, маленького каскадного водоспаду, насолодитися щебетом птахів, шумом водяного прибою, подихати свіжим повітрям та попити криштальної, прохолодної води. Чи ж не рай у спекотний літній день? А неподалік бере початок стежка на найвищу вершину Сколівських Бескидів – гору-скибу Парашку. Маршрут, кажуть, середньої важкості. Але, якщо чесно, мені навіть дивитися, як стрімко гора тут піднімається, страшнувато.
Історики стверджують, що на межі ХІХ і ХХ століть Карпати були у великій моді й на Парашку ходила вузькоколійка. Вона з’явилася завдяки баронам Гредлям, які мали тут володіння. На ділянці від лісопилки в Демні через Свидник до села Тисовець протяжністю 18,7 км колії забиралися на найвищу гору Парашку, а це понад тисяча метрів. На деяких ділянках нахил колії становив 25%. Вузькоколійкою і ліс транспортували, і туристів на екскурсії возили.
Зараз на Парашку залишився піший туристичний маршрут. Територія навколо заросла. Туристична локація, яку незадовго відкриють для шанувальників карпатської краси, стане ще одним із улюблених місць відпочивальників.
– Цю локацію ми почали з нуля, – показує свою роботу Василь Приндак. – Вирівняли, підсипали, зробили водовідводи, побудували екологічний інформаційний центр. Тут має бути альтанка на 50 людей. І вже можна розвивати рекреацію. Цей водоспад невеличкий, але гарний і затишний. Територія називається Дубравка.
Ще одна місцина, яку привели до ладу, – водоспад Гуркало, що розташований в урочищі Велика Річка неподалік села Корчин.
Палац Гредлів
Милуючись принадами природи, не можна оминути неймовірну розкіш, яку створили людські руки. Красу палацу Гредлів не вдалося знищити ні часові, ні війнам, ні людській недбалості.
Палац і територія навколо нього цікаві й своєю історією.
У середині ХІХ ст. барон Евгеніуш Кінскій купив сколівські землі у графа Потоцького. Заклав у Демні парк і звів двоповерховий палац у необароковому стилі. Розкіш його досі контрастує з довколишньою бойківською архітектурою. Але у цьому й є шик місцини. Кажуть, що маєтки Кінского було придбано завдяки грошам, які наймолодший з Гредлів – Альберт – виграв у казино. Виграв чи не виграв, але володіння баронів довкола Демні, Славського та інших сіл становили близько 50 тис. га. Самі ж вони гонорово називали свою територію «Держава Сколе».
Як і належить олігархам, Гредлі влаштовували видовища на великі свята. Але, попри усю любов до розкошів, сам барон жив не у палаці, а в невеликому одноповерховому будинку поряд. Палац використовували лише для гостей та пишних бенкетів.
СРСР зруйнував імперію Гредлів. Їхні підприємства було націоналізовано.
Здичавів і наповнений колись екзотичними рослинами парк, розташований навколо палацу.
– Парк, фонтани, палац – все було з’єднано, – розповідає директор НПП. – Дендропарк за часів барона займав три гектари території. Як то кажуть, за «доброю» радянською традицією, декоративні дерева рубали і садили туї. А що та туя зараз притискає тис, якому тисяча років, то – байдуже…
Радянська влада, думаючи, що вони краще знають, що і як треба, вирішила переробити будівлю. Чим порушила її унікальність і фактично створила передумови до руйнації. Але й те, що збереглося, вражає величчю.
Два роки вели переговори, аби палац передали НПП. І ось 21 липня районна рада передала пам’ятку архітектури на 49 років в оренду НПП Сколівські Бескиди.
– Звісно, будівля потребує реставрації, – розповідає директор парку. – Насамперед треба терміново зупинити процес руйнування. Відновлювати те, що можна. Є залишки озера, моста. Кована частина моста і майданчики збереглися повністю. Для відновлення цього затрат не потрібно. І не відновити таке – гріх. Роботи багато. За часів барона будівлю було сконструйовано так, що вода стікала усередину, в піддашшя. Всередині стіни були спеціальні отвори. По них і бігла вода. За радянських часів усе це перекрили і вивели труби. А воно тут не працює: там замерзло, там забилося – і вся вода почала текти по стінах. Ліпнина, карнизи стали відпадати. Інженери, яких наймали барони, все передбачили. Вода потрапляла всередину, не замерзала і по отворах текла в каналізацію. Це була ціла конструкція. Та тільки уявіть, ця частина сколівського масиву ще досі користується гредлівським водогоном, який зроблено з керамічних труб. В Україні такого ніде немає. Це неймовірно цікава туристична локація.
Адміністрація парку розраховує на фінансову підтримку міжнародних проєктів, а також владних структур. У відновленні будівлі та історичної слави палацу зацікавлена влада Львівщини, Сколівщини та австрійці – земляки баронів Гредлів.
У будівлі палацу планують створити візит-центр Національного парку, музей, наукові лабораторії та офісні приміщення.
Оксана ЧУРИЛО
Фото автора та Василя ПРИНДАКА
