Волого і вже геть прохолодно... Завершується грибний сезон. Попереду листопад із дощами, приморозками і підготовкою до нового року. Ми вирішили потішити себе «тихим полюванням».Може ще встигнемо на зиму грибчиками запастися…
– Не знаєте, є ще гриби? Хочемо до лісу з’їздити, але чи ж назбираємо чогось? Може вже й спізнилися. Кажуть донедавна грибів було, хоч косою коси, – запитую друзів, які не так давно були на Маневиччині (Волинська область). Бо, якщо вже в Маневичах немає гибів, то – ніде нема.
– Були. Та й мають бути. Ночі ще не такі холодні, вологи в лісі вистачає, – радять. – На «бетонці» – точно є. Та й узагалі, навіть якщо не назбираєте, то свіжим повітрям подихаєте. А у наш час це ой як потрібно. Легені вистраждані після хвороби…
Їдемо.
…Вранці туман. Густий, аж землею стелиться. І холодно. 5 градусів тепла. Але ліс зустрічає затишком і неймовірною красою осінніх яскравих кольорів. Червоні, жовті, зелені… Листя, трави, мохи, дерева і… гриби.
Цього року, як ніколи ліс просто переповнений грибами. Щоправда, не всі з них їстівні, тож треба уважно дивитися, аби не покласти до кошика обманливу лисичку чи поганку, яка замаскувалася під порядний гриб.
Заїзджаємо вглиб лісу. Піщаний шлях із глибокими ямами не дає можливості їхати аж надто далеко. Вже з вікна машини бачу польського. Стоїть собі біля стежки, прикрившись паличками та листком берези. «Зупиняємося», – командую.
Щоразу, коли їзджу до лісу, не можу надихатися ароматним повітрям. Кожної пори року воно особливе по-своєму. Але цього разу все інакше. Після того, як перехворіла на корону, нюх так нормально і не відновився. Як я не внюхувалася, але ні запаху соснової смоли, ні хвої, ні аромату грибів не почула. Якщо чесно, то трохи замутилася. Та, що поробиш…
Поволі встало сонце, але хмарне небо сприяло тому, щоб очі звикли до різнобарв’я і у ньому розрізняли коричневі шапочки. Вже за кілька хвилин, я спокійно один за одним натрапляла на красенів-грибчиків. Йшла поволі, боячись пропустити знахідку, час від часу поверталася на те ж місце і знову знаходила гриби там де здається вже все визбирала. Заглибившись у ліс, просто насолоджувалася його красою. М’які мохи, які забарвлені у неймовірно приємний для очей зелений. Яскраво червоні дубові листочки. Останні осінні квіти… Стукіт дятла. І клич лелек, які саме відлітали до теплих країв. Просто неймовірний день.
Нам вдалося вполювати і маслюків, і польських, і навіть кілька білих грибів.
Щасливі, втомлені та задоволені їдемо додому.
По трасі від Маневичів до Луцька вже багато років поспіль лісівники разом із громадами облаштували столики та накриття для тих, хто продає дари лісу. Такі пункити є перед Колками, від Розничів і аж до Граддя. Кожен подорожній може зупинитися та придбати те, що йому до вподоби. Повертаючись до обласного центру, бачимо тут багато людей, які пропонують купити свої трофеї. Гриби стоять у відрах. Кошиках. Місця усім не вистачило, тож багато хто примостився просто на траві. Відпочивають та чекають на покупця.
Уміють же люди збирати гриби! Знають місця. Знають коли іти, а коли можна зачекати. Місцеві мешканці завдяки лісові живуть. Це їхнє життя та їхній заробіток. А ми, заїжджі «полювальники», завжди покладаємося на долю: як поталанить, то назбираємо. От приміром, натрапила я на галявину, а там дірочки вже є. Правдиві гриби викручено. Так роблять виключно поліщуки. Вони знають місця і ще вдосвіта приходять за трофеями. Як щось не вгледять, то й нам дістанеться.
А загалом, ліс – щедрий і те, що має бути твоїм, обов’язково ти й знайдеш. Так кажуть…
А ввечері була картопелька з маслючками. Запашна і смачнюча. За бабусиним рецептом. Смажила і думала: от хто-хто, а вона вміла гриби збирати…
Оксана ЧУРИЛО
Фото автора
