Повернімося машиною часу у первісну епоху. Тоді людина не вирізнялася високим рівнем освіченості чи грамотності. Зате умови буття чітко формували у ній майстра необхідних сфер життєдіяльності. Наприклад, полювання, яке з давніх-давен було одним з основних способів добування їжі. Знання приходили з досвідом, який неодноразово підкреслював: без надійного чотирилапого компаньйона тут не обійтися.
Звісно, саме полювання давно втратило початковий стержень, перейшовши від потреб до задоволення. Однак для збереження традицій (і не лише) працює чимало знавців-ентузіастів, які підтримують розвиток і культуру мисливської справи. З одним із таких – заводчиком мисливських собак Олександром Бонком – мала приємну нагоду спілкуватися про особливості порід таких псів.
Нас гостинно приймав голова правління Луцького міського осередку «Центру собаківництва «Любарт» Кінологічної Спілки України Іван Безуглий, який під час розмови також наголошував на безлічі цікавих нюансів.
У повсякденному житті мати й утримувати хорошого мисливського пса – задоволення не з дешевих, але вартує того, якщо ти професіонал. За словами Олександра Бонка, чотирилапих помічників розрізняють за видом ловецтва.
– Яскравими представниками порід для полювання на птицю є сетери, ретривери, спаніелі, курцхаари, дратхаари, – розповідає мисливець. – Хоча сьогодні присутня така тенденція: розводити собак, які будуть якісно виконувати роботу у різних напрямках.
Загалом мисливських псів прийнято поділяти на норних, гончих за кров’яним слідом і просто гончих…
Серед норних великою популярністю сьогодні користуються ягдтер’єри – порівняно молода порода, яку почали виводити у Німеччині приблизно у 20-х рр. минулого століття. Сьогодні таких собак розводять у тій же Німеччині, а також у Східній Європі, Росії.
Мисливці високо цінують ягдтер’єра як універсальну мисливську собаку (добре полює і на качку, кабана, лисицю). Невибагливість, сміливість, витривалість, вміння пристосовуватися до гірських умов, відмінно сторожувати – все це можна сказати про ягдтер’єрів. Однак для утримання в будинку не підходять. А все через надмірну агресивність: не варто ризикувати конфліктами з сусідами чи нестачею домашньої птиці у дворі. Таких собак краще тримати у вольєрах.
Олександр Бонк підкреслив, що ягдтер’єри дуже відважні, порівняно небагато споживають їжі, не мерзнуть, рідко хворіють. Та є таке «але»: якщо їх постійно використовувати у полюванні – довго не живуть (приблизно 3-4 роки).
– Родоначальником у групі порід за кров’яним слідом вважається басет-хаунд, – поділився цікавим фактом Іван Безуглий. – Її ще називають собакою справжніх аристократів.
Цікаво, що французькою bas означає «низький». Басетоподібні гончаки походять із Франції. Сама ж порода басет-хаундів сучасного вигляду розвивалася у Великій Британії. 1880 р. англійський клуб кінологів офіційно визнав цю породу, і через 4 роки було сформовано британський клуб басет-хаундів.
Таких собак вивели для полювання на дрібну дичину, наприклад, зайців, кролів, а також тетеруків, фазанів. Загалом для цієї породи характерна врівноважена вдача, однак їм також властива своєрідна неслухняність.
Олександр Бонк підкреслив, що сьогодні у полюванні за кров’яним слідом властивості басет-хаундів дещо втрачені, тому тут найчастіше використовують такс.
– У кожній породі є основа, від якої, залежно від умов та потреб, виводять спеціальні різновиди, – пояснює Олександр Леонтійович. – Візьмемо для прикладу таксу. Їхні зображення присутні на єгипетських пірамідах, що свідчить про древність породи. Проте порівняно недавно вивели жорсткошерстну таксу, яка є більш витривалою, не мерзне. Також її можна тримати у вольєрі.
На відміну від ягдтер’єра, такса більш розумна, лагідна до людей, винахідлива. Приміром: полювання на лисицю. Звір сидить у норі, отвір якої малий. Гіперактивний і сердитий ягдтер’єр відразу ломитиметься у нору і може при цьому застрягнути в отворі. Розсудлива такса спочатку передбачить всі можливості, зробивши більший отвір для своєї талії.
До речі, зараз активно займаються розведенням різних видів такс, залежно від потреб та призначення. За словами Олександра Бонка, оригінальною з точки зору функціонування є кроликова такса (вага – 4,5 кг), значно менша за розмірами від звичайної (8-9 кг). Річ у тім, що в Німеччині був період нашестя кроликів. Тварини плодилися надто активно, тому постало питання щодо скорочення їхньої популяції. Для такої операції стала у пригоді жорсткошерстна кроликова такса, завдання якої – полювати на цих вухатих ссавців.
– А з кроликової такси вивели ще меншу – карликову, – продовжує мисливець. – Має естетичне призначення. Адже сьогодні помітна модна тенденція: дамам подобається мати такого крихітного і симпатичного улюбленця, часто доглянутого, у гарному одязі та аксесуарах.
Серед борзих цікавою є така порода, як грейхаунд, яка ще носить назву «англійська борза».
– Вони є досить популярними і найбільш швидкісними, – веде далі Олександр Леонтійович. – Крім того, родзинкою цієї породи є те, що з ними можна полювати, не використовуючи рушниці. Оскільки грейхаунди були собаками аристократів, після Жовтневої революції 1917 року їх відстрілювали.
Лише з 1991-го з грейхаундами знову дозволили полювання.
Під час розмови Олександр Бонк описав приклади ловецтва на лисицю за допомогою двох щойно згаданих порід. Якщо мисливець полює з рушницею – бере у помічники таксу. Собаку запускають в нору, де він «працює» з рудою, виганяючи жертву назовні. Лисиця вибігає – і мисливець тут же її підстрелює.
Можливий і такий варіант – без рушниці. Тоді в пригоді стане швидкісний грейхаунд. Коли лисиця з’являється з нори, мисливець пускає на неї цього пса, майстерність якого полягає в тому, щоби догнати здобич.
Щодо теми відстрілу. Іван Безуглий відразу пригадав маловідомий і дуже цікавий факт. Виявляється, у той час також відстрілювали єдину власне українську породу – південноукраїнську вівчарку. Сьогодні на неї можна натрапити, однак чисельність її виду мала.
Говорячи про мисливських собак, не можна забути про лайку. Популярність її використання у процесі ловецтва досить велика.
– Розкішний собака. Для полювання – просто казка, – з азартом відмічає Іван Валентинович. – Та, незважаючи на всі переваги, утримувати її – клопіт іще той. Лайка – надзвичайно темпераментна, життєрадісна, активна. Бігати просто так у дворі не буде: псуватиме і крушитиме все, що натрапить на очі. До того ж, тісні вольєри, де їх тримають зазвичай, – не дуже, м’яко кажучи, хороший варіант житла для таких гіперактивістів.
Олександр Бонк додав, що сьогодні в Україні за допомогою лайки полюють на куницю та кабана, а в Росії – на куницю і соболя.
Всюди, якщо бажаєш стати професіоналом улюбленої справи – без виховання та навчання не обійтися. Тому насамкінець випитую в Олександра Леонтійовича основні вправи для дресирування чотирилапих мисливців. Наприклад, кидання м’ячика в трубу (імпровізація нори). Відома команда «апорт», де господар кидає палку, яку пес має знайти і принести (подібно падає підстрелена качка).
З часом, як цуцик трохи підросте, він повинен знати відчуття і запах крові жертви, щоби на практиці якісно виконувати свою роботу.
– Беру клітку з пацюком, показую собаці, – пояснює мисливець. – Тварина гавкає на так звану здобич. Процедуру повторюю періодично через кілька днів. Спостерігаю за поведінкою пса: якщо в нього з’являється азарт, починає смикати лапою клітку, тоді пробую випускати жертву назовні. Далі вже оцінюю реакцію та поведінку підопічного.
Тетяна САСЮК
Фото з архіву редакції
