З вашого дозволу липневий «ЛВ» розпочнемо легко. Адже надворі літо, тож хочеться відсторонитися від усіх труднощів, негараздів та турбот і думати тільки про добре. А де ще можна почерпнути легкості і благодаті, як не в церкві. До того ж, у «лісовій»!
7 липня – Івана Купала. Свято – язичницьке, яке прижилося через свої гарні традиції, обряди. Звісно, тепер його видозмінили. Але все ж досі на воду пускають вінки, загадуючи долю, стрибають через полум’я, аби очиститися, водять хороводи. Тож зустрівшись із настоятелем храму Різдва Іоанна Хрестителя, де 7 липня святкують престольний празник, – отцем Тарасом, не могла не запитати, як же треба сприймати ці язичницькі обряди?
– Повернімося дещо в історію. До прийняття Руссю християнства наш народ був язичницьким і вірив у всіляких божків. Коли прийняли християнство, православ’я не тиснуло надміру, а вирішило подивитися на свята, які прижилися, і надати їм християнського значення, обрядовості та змісту. От візьмімо колядки. У древніх слов’ян був бог Коляда, якому співали пісень. І в християнському обряді ми вже бачимо колядку християнську, в якій славимо народженого Христа. Так і на Зелені Свята, коли освячуємо квіти, зело, ставимо дерева, шум яких символізує шум зішестя Святого Духа. Що ж до Івана Купала, то транскрипція слов’янського слова «купало» пов’язана з тим, хто купає. Відтак Іоанна Хрестителя та Івана Купала – це фактично одне і те ж. Але й досі саме це свято залишило за собою обряди язичництва. Навіть світська культура надає тим обрядам великого значення, забуваючи, що церква святкує цього дня Різдво Іоанна Хрестителя.
Історія народження пророка така: Захарій і Єлизавета довго не мали дітей. Вони були дуже благочестивими і побожними. Але у євреїв був закон: якщо у подружжя немає дітей, значить Бог до них не благоволить. Тому й люди до них ставилися з пересторогою. Але Бог таки змилувався над молитвою подружжя і коли первосвященик Захарій зайшов у вівтар кадити, йому там явився ангел і сповістив, що він матиме сина і назвуть його Іоанн. Той не повірив і онімів. Знову почав говорити, коли під час народження сина через 9 місяців написав на дощечці ймення дитяти. А тоді вигукнув: «Іоанн йому ім’я». Коли батьки упокоїлися, Іоанн виховувався у пустелі, одягався у верблюжу шкіру, їв тільки сарану і дикий мед. Пив же тільки воду. А тоді явився і проповідував, готуючи дорогу Господу. Для нашого храму це свято дуже радісне. Бо наша церква носить ім’я того, хто стоїть по ліву сторону Христа. Саме Іоанн мав можливість хрестити Господа. Можна тільки уявити, яке він мав чисте серце, сильний дух і побожну душу, щоб покласти свою руку з водою на Хрестителя. Прикро, що в нинішній час ми, християни, звертаємося до традицій язичницьких, адже навіть перестрибування через вогонь має аж ніяк не звеселяюче значення. Так жерці приносили жертву своєму богові. Той, хто не зміг перестрибнути, згорав у полум’ї і ставав жертвою.
Ми на порозі 1025-ліття Хрещення Київської Русі, а тому у своєму житті маємо керуватися християнськими звичаями, бо наша доля, наше життя – у руках Господніх.
Храм, де моляться за лісівників
Ми перебуваємо у Цумані, в Українській Православній Церкві Київського Патріархату, храмі, де все дихає природою. Настоятель отець Тарас розповідає, що сама ідея звести церкву зародилася у тодішнього директора Цуманського держлісгоспу Богдана Колісника. Богдан Іванович хотів духовно скріпити лісівників. Тодішній настоятель отець Петро Згоба його підтримав – і лісовий храм звели.
– Тут молимося за лісівників, аби їхнє життя було легшим, а робота вдячною, – каже отець Тарас. – Фактично, це єдиний храм, де дійсно моляться за лісівників. А всі події, які стосуються лісової справи, розпочинаються тут із молитви. Хрест майбутнього храму освятили у 1998 році. А 2002-го – на третій день Пасхи – митрополит Луцький і Волинський Яків уже освятив сам храм. Дзвіницю побудували у 2007 році – теж за сприяння лісівників. На один із дзвонів Богдан Іванович пожертвував особисто. Взагалі дзвони у церкві – то благовіст, сповіщення про початок богослужіння.
– Кажуть, дзвони мають здатність лікувати. То правда?
– Так, дзвони мають силу духовну. Як пройти під дзвоном, то аж мурашки тілом біжать. Наповнюєшся благодаттю. А люди вважають, що отримують хорошу енергію, оздоровлюються. Якщо комусь допомагає, то хвала Богу. Наша дзвіниця зроблена так, що під нею можна пройти. Молодята проходять, молячись за добре життя. Дзвоном проводжаємо й в останню путь.
– Вся церква потопає у вишитих рушниках. Вони настільки гарні, що просто дивуєшся золотим рукам майстринь.
– Маємо голубі, зелені, чорні, червоні набори рушників, є два святкових – білі та на білому фоні вишиті всіма кольорами. Це все – робота сестриці Ірини Крук. Вона організувала парафіянок – і вони зробили це дійсно прекрасне вбрання для церкви. Вишивали, як то кажуть, усім світом. А кожен колір стосується свята. Скажімо, Господні кольори – білий та жовтий. Колір Богородиці – блакитний. На Зелені Свята – зелений. Червоні – це Чесного Хреста, Усікновення. Чорний – постовий. Білий – на Різдво, Водохреще, престольне свято. Так само й священики змінюють своє облачення згідно з церковними канонами. Майже все літо церква у лісівничому зеленому кольорі.
– Не можу не відмітити надзвичайно гарний іконостас. Він особливий і також пов’язаний із лісом?
– Так. Спускна ікона куплена за перші колядні гроші. Ми приклали її до чудотворної Почаївської ікони. Не так давно зробили два кіоти. Тут і пожертви парафіян, і чимала частка допомоги лісівників Волині. Вони характерні. На одному – Явлення Божої Матері на горі Почаївській. У цій іконі є нотки волинського лісу – наші цуманські дуби. З правого боку – Хрещення Господнє. Тут у пейзажі також є вкраплення волинської природи – рідкісні квіти та зело нашої Волині. На нерукотворному образі в плат вставлена українська вишивка. Храм дерев’яний, лісовий. Тут і Голгофа, і Воскресіння, і Вертеп – різьблені. Використана в основному липа. Бо й дерево може бути на служінні Богу.
У храмі є ікона, яка поступово оновлюється вже протягом трьох років – Божа Матір Почаївська. Лик все світлішає, стає більш золотим.
– Як журналіст, не можу оминути питань міжконфесійних, які сьогодні напередодні святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі, у всіх на слуху. Що стосовно чвар кажуть прості люди?
– Ставлення конфесій змінилося. Я – периферійний священик і на віддалі від обласного центру бачу, що ставлення один до одного змінюється. Люди починають усвідомлювати, що нічого сваритися, що ми живемо в одній державі і рано чи пізно потрібна одна церква. І прихожани московського патріархату, і наші це прекрасно розуміють. Досить часто їдемо в Почаїв до Божої Матері – поклонитися святині. Церква – то інститут благочестя, бо ж душі людські зранені, скривджені. Наш народ розвіюється по світу, багато дітей виховується не так, як потрібно. Тому чим швидше відбудеться єднання, тим більше можна буде надати духовної підтримки людям. Бо ж роз’єднання дуже важко відображається на людях. Багато хто шукає іншої віри. Йдуть у протестанти, інші конфесії. Але найбільше жахає моральний стан молоді. Треба пробачати один одному, об’єднуватися навколо Христа, навколо церкви. Створити єдину помісну церкву, яка би працювала на народ, на розбудову нашої держави, і тоді ми швидше подолаємо й економічні проблеми, і моральні, і духовні. Адже церква – то консолідуюча структура. Ще 1025 років тому князь Володимир хотів об’єднати всі племена, а зробити це можна було тільки вірою, релігією. І після хрещення він став із варвара Ясним Сонечком – побожним, благочестивим, милостивим благодійником і миротворцем. А держава була найсильнішою у Європі.
– Жодна професія не дає стільки зобов’язань, як священик. Ви відповідаєте за життя духовне. І скільки б у вас як людини не було проблем, потрібно відкинути все і нести людям віру, добре щире слово. Мусите бути завжди на висоті, аби могли оцінювати діяння інших. Чому вибрали саме цей шлях?
– Я народився у сім’ї робітників на Рівненщині. Мій дід співав у церкві. Наша парафія досить древня, їй більше 300 літ. Навіть за радянських часів церква не зачинялася. Звісно, мої батьки були партійними. Час тоді такий був. Але коли я зі своїм другом вирішили попроситися до священика прислужувати, ніхто не заборонив. Нам тоді було по 10 років. І ми щонеділі ходили до церкви. Пам’ятаю, як директор школи викликав, аби зробити зауваження, що у неділю не прийшли до школи допомагати по господарству. Але ми чесно відповіли, що були у церкві. Той, звісно, написав зауваження, але нас не сварив. Та я тоді все ж зрозумів, що таке атеїзм. А вдома завжди були ікони. Мама і тато молилися. Ми святили паску, святкували Різдво. Дякуючи настоятелеві храму святого Архестратига Божого Михаїла в селі Мирогоща, де були прислужниками, Богданові Кицку, ми з товаришем стали священиками. Він служить на Тернопільщині. Я – на Волині. Спочатку у мене була парафія у селі Коритниця Локачинського району. З 2002 року я є настоятелем тут – у Цумані. Також обіймаю посаду благочинного.
Отець Тарас – декан Цуманського деканату – усміхаючись зауважує, що й деканат у нього лісовий, бо благочиння – територія Цуманського держлісгоспу. Отаке поєднання духовного і лісового.
Наостанок я запитала у священика, що найважче у житті, і почула: «Коли ти з Богом – ніколи не важко».
Оксана ЧУРИЛО
Фото автора та Юлії ГРИЩУК
Липень 2013
