У жовтні 2011 наше спілкування із головою Волинської облдержадміністрації Борисом Клімчуком розпочалося із досить серйозного запитання – реорганізації лісової галузі. Відтак і говорив Борис Петрович строго, час від часу перериваючись на телефонні розмови, але не втрачаючи логічної нитки. Проте коли інтерв’ю перейшло у площину відвертості життєвої, керівник виконавчої влади області відкрився. Як то буває на природі, коли відчуваєш себе її частиною і занурюєшся у спогади та роздуми.
…Волинь – лісова область, відтак доводиться багато питань вирішувати саме у цьому напрямку. Коли Борис Клімчук був Надзвичайним і Повноважним Послом у Литві, журналісти (а серед них і я) мали нагоду побувати у нього в гостях. Нам показали, як працює і розвивається лісова галузь держави. Борис Петрович мав твердий намір зробити відповідні реформи в Україні.
– Які кроки вже зроблено? Що вдалося, від чого вирішили відмовитися? Чи, може, тепер литовський приклад не є актуальним?
– Лісове господарство України вже розвивається так, як у Польщі, Литві. Така модель вибрана. Головна фішка – лісівник не може за ідеологією, покликанням, Божим промислом рубати дерево. У нього не повинно бути сокири і бензопили. Завдання лісівника – посадити, виростити, вберегти. А ліс довго росте… У нас же як було в Радянському Союзі, а особливо в незалежній Україні: лісівники вирощують, доглядають, охороняють, рубають, складають, частину продають, дещо самі переробляють, а на виході йдуть до Верховної Ради й просять дотацію для лісовідновлення, лісорозведення. Це – нечесна гра. Лісове господарство в усьому світі – дуже прибуткова справа. Тому всі його моделі так організовані, щоб ліс був, правильно і раціонально використовувався, з вигодою для людей, держави і лісівників входив в економіку. Суть цієї моделі я демонстрував не одній делегації. До речі, в Литві теж непроста структура лісового господарства. Частина лісів – у державній власності, інша – у приватній. Здавалося б, це має ускладнювати роботу, але все настільки жорстко виписано у правилах, настільки серйозна дозвільна і контрольна системи, що власник не може й самосів знести, хоч ліс і приватний. Все – тільки з дозволу держави! Свої доповідні записки про литовський досвід я як посол передавав трьом прем’єр-міністрам України. Найсерйозніше до цього поставився Віктор Федорович Янукович, але так сталося, що документи потрапили до нього за місяць до чергової зміни Уряду.
Сьогодні керівництво держави бачить раціональність литовського шляху. Знаєте, що є лакмусовим папірцем реформування? Продаж кругляка. Якщо він відбувається на біржових торгах, то реформи ідуть. І другий показник – хто рубає ліс? Сьогодні не управління лісового господарства цим займається. Держлісгоспи наймають людей, які виконують таку роботу. Нині в Україні професійний лісівник – без сокири і бензопили. І лісівники від цього тільки виграли. Подивіться на заробітну плату: вона достойна.
Тому, коли заварилася каша з агролісами, для мене було очевидно: створена стара радянська колективна схема, де «все – загальнонародне, отже – нічийне, а значить – можна брати, кому треба». Під благими намірами крилися збиткові господарства, де людям морочили голову мізерною зарплатою, при цьому нещадно експлуатуючи ліс.
Ми відстояли державницьку позицію. Але цей епізод – лише один із багатьох кроків, які необхідно зробити, щоб реформувати лісове господарство. Наприклад, будівництво лісових доріг для Волині – дуже важливий елемент. Великі кошти виділяються на відновлення меліоративних каналів у лісових масивах. Я не розділяю населений пункт, поле чи ліс. Скрізь – волинська, часто надмірно зволожена земля. Шість-сім років тому я казав: кора, гілля стане товаром, за нього будуть платити гроші. З мене сміялися. Але сьогодні так і є. Врешті-решт, завжди доводиться ламати стереотипи. Тому, хто йде першим, найважче. Але я дуже радий, що моє забігання вперед (бо шість років тому інакше мої дії не називали) було логічним та ефективним.
Між іншим, у наступному році на Волині стартує новий проект – американський комплекс, що «боротиметься» із його величністю пеньком. Пеньки гниють у лісі, а можуть бути потрібним товаром. Зачищаючи ділянку, їх вириватимуть, як хворі зуби, і тут же перероблятимуть у щепу. І я радітиму, коли це станеться.
– В одному з інтерв’ю «Литовському кур’єру», саме перед тим, як поїхати з Литви, ви сказали: «Критерієм оцінки роботи є час, у якому довелося працювати». Як оцінюєте нинішній час для роботи і що заважає здійсненню задумів Бориса Клімчука сьогоднішнього?
– Сьогодні адреналіново. Є бажання, ресурси і можливість динамічно працювати. Можна розвивати область, планувати і проводити реформи. Хоч і в попередні роки, в складні 90-ті, – ніколи не опускав руки, не скиглив, бачив перспективи. Час, у якому живеш, – то справді критерій, але тільки тоді, коли маєш на увазі його філософський аспект. Після епохального відкриття Альберта Ейнштейна, думаю, ні в кого з людей із європейською освітою не виникає сумніву, що жити треба сьогодні. У цьому часі, у цьому просторі і по максимуму достойно.
– Ви – досить зайнята людина, відповідаєте за всю область. Проте нерідко доводиться чути від вас про самотність. Що для вас комфорт і відпочинок, що надає наснаги і бажання рухатися далі?
– Так, я втомлююсь, як усі живі люди. Але якщо ти чоловік – не повинен зупинятися. Що надає наснаги? Сім’я, внуки. Це – найліпші ліки. Із найменшим онуком ходимо «на кабана». Я беру його пластмасовий автомат, він – іграшковий кинджал, щит – і ми «полюємо» в саду. Зі старшим онуком, якому 15-ть, розмова серйозна. Три внучки – то окрема тема, моя втіха. Допомагають книги. А от сучасні фільми не лікують. Темп життя взагалі божевільний. Моя дружина запитує: «Клімчук, ви ж керували і без мобільних телефонів?». І вона права.
– Колись було простіше? Я люблю фразу: вистачає часу на роботу, на життя – не вистачає. Із появою мобільних телефонів, мабуть, так і сталося?
– Інтернет і мобільні надзвичайно форсують життя. Особистість змінилася вже і швидко змінюватиметься надалі. Це – небезпечний процес. Прогрес має полегшувати життя, а не ускладнювати його.
– Борисе Петровичу, ви – завзятий мисливець. Недаремно ваш маленький онучок іде з вами «на кабана». Коли вперше пішли на полювання?
– У тата була мисливська рушниця. Одна на нас двох. Ми ходили на зайця, качку. Я ще був зовсім пацаном. Але то тривало недовго. Бо коли пішов у шостий клас, рушницю продали. До полювання повернувся у 1993 році. Мене запросив Володимир Іванович Блаженчук. Придивлявся, вчився. А перший серйозний звір у мене попався у 1995 році. Взимку. Того кабана дістав кулею десь метрів за вісімдесят з іжевської рушниці 16-го калібру. Трофейні клики на 18 сантиметрів зберігаю і досі. Для мисливця-початківця то була фантастика. Я не стріляю кіз, оленів. Але із задоволенням полюю на качку. То – адреналінове полювання: стріляєш багато, а влучаєш мало. Один раз у житті полював на перелітних гусей у Херсонській області. Цікаво. А ще – в Азербайджані, Польщі, Литві. У Грузії ходили на ведмедя. Бачили його, стріляли, але безрезультатно. Багато хто хвалиться полюваннями в Африці. Я там не був. Серед моїх трофеїв ще – архар, два казахських вовки. Я мав щастя полювати із великим литовцем Альгірдасом Міколасом Бразаускасом. Це дуже цікава людина. Він неквапний – і я цього у нього вчився. Його зараз немає з нами. Але він – у пам’яті.
Полювання – то, крім чоловічих влучності чи спритності, ще й спілкування, люди. У лісі кожен почувається по-іншому. У людині розкриваються всі якості. Якщо чоловік стріляє без розбору, любить випити, то він – не мисливець. Я з такими на полювання не ходжу. Найбільше подобається, коли ліцензії відстріляні, залишилися лише на зайця і на лисичку. Стоїмо, чекаємо, а тут – стадо оленів. І ти царюєш у своєму спостереженні. Рушниця піднята догори: сповна насолоджуєшся красою.
– А відчували коли-небудь страх перед звіром?
– Був випадок. У Звірові, більше 10 років тому. Ми були на замерзлому болоті і почули гул, а ще побачили сніговий пил, як від паровоза. Зубри пробігли у кількох метрах від мене. Я стояв біля маленької берізки, заплющив очі і вирішив: будь що буде. Відчув запах звіра, стало страшно. А одного разу кабан після пострілу впав, а тоді встав, розвернувся – і побіг прямо на мене. Я розгубився, але звір добігти не встиг… Таки людина – цар звірів.
– Будучи на чужині, тужили за краєвидами Волині? І взагалі, що для вас – волинський ліс, природа?
– В Азербайджані мені було дуже некомфортно саме через відсутність лісу. В Литві лісу не бракувало, але відчуття батьківщини – то інше. Подібне і твоє – різні речі. Із волинським лісом у мене маса асоціацій. Починаючи від корів, яких пас іще малим. Ліс для мене асоціюється з татом. З дичками, які ми з ним вкопували, а потім пересаджували в саду. Тато любив прищеплювати дерева. Ліс – це коли у п’ять ранку ідеш по гриби, це – ягоди, які вчила збирати мама, це – комарі… У мене все життя минуло біля лісу. Це – моє дитинство, молодість і зрілість. Місце для дитячих ігор, закоханих прогулянок, перша любов. І кладовище у Волі-Любитівській – біля лісу. Селяни вирішили, що спочивати від життя варто у гарному місці.
– У вас є така цитата: «Немає доріг, які ми обираємо. Є дороги, на які нас ставить Господь Бог, люди. І ми цією дорогою йдемо». Чи задоволені ви своєю життєвою дорогою?
– Вчора я вітав ювіляра, цитуючи слова, які високо ціную: «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу. Дьяволу служить или пророку – каждый выбирает для себя». Кажу: «Ти зробив правильний вибір». А ювіляр мені: «Це не я, це – Він».
– Що побажаєте нашому виданню?
– Нехай журнал завжди має читачів, які з нетерпінням чекатимуть його виходу. І щоб серед них були не тільки лісівники.
– Дякую.
Розмовляла Оксана ЧУРИЛО.
Фото автора.
P.S. Бориса Клімчука немає серед нас вже багато років. Але пам'ять про нього жива, як розуміння того, що це був справжній господар та патріот своєї землі.
