Чорнобиль

337

Іде теплий весняний дощ. Ми – третьокласники – весело простягаємо руки, аби набрати кілька крапель життєдайної вологи. Хтось підставляє обличчя, сміючись і радіючи весні. Класний керівник Марія Барилюк ставить нас парами – і ми рушаємо на прогулянку. Надворі 26 квітня 1986 року. Ніхто й не підозрює, що сталася страшна трагедія, і той дощ… може бути радіоактивним. Лише завтра зателефонують із Києва і тихо-тихо скажуть про лихо. Але що в таких випадках робити – ніхто не знає. Радіо та телебачення мовчить: концерти, фільми, мультики, новини, у яких жодного слова про Чорнобильську трагедію. Мама просить не відчиняти вікна та не виходити на вулицю, а в її очах проглядається страх.

Ще за кілька днів чую, як сусіди розповідають про жінку, котра скупалася у ставку і за день померла від ран, які нізвідки взялися на шкірі. Згодом тітка повідомила, що з Києва втікають цілими сім’ями. А Прип’ять стає привидом…

«Третій Ангел просурмив, і впала з неба велика зірка, що горить подібно світильнику, і впала на третю частину річок і на джерела вод; і третя частина вод стала полином, і багато людей померло від води, бо вона стала гіркою». Це слова Іоанна Богослова. Можливо, вони збулися саме тоді – 26 квітня 27 років тому?

О 1 год. 23 хв. 40 секунд перший, а слідом за ним другий вибух зруйнували реактор, в якому бу­ло 200 т урану. Ситуація ще більше загострилася, коли загорівся графіт. У перші години після аварії багато хто, мабуть, не усвідомлював масштабів трагедії, тому вирішили мовчати.

Вогонь гасили до 5-ї год. ранку. У середині 4 блоку пожежу приборкали лише до 10 травня 1986 року, коли більша частина графіту згоріла.

Природа завжди надто мудра, аби робити помилки. Але… Не цього разу. Вона ніби втратила пильність і потужні вітряні потоки підхопили радіаційний циклон, який смертельним вихором розніс біду у різних напрямках і концентраціях.

Після оцінки величини радіоактивного забруднення стало зрозуміло, що буде потрібно робити евакуацію. Почали лише 27-го о 14.00. Щоб зменшити обсяг багажу, жителям сказали, що виїздять тимчасово – приблизно на 3 дні. Дні довжиною у вічність...

…Довкола АЕС створена 30-кілометрова зона відчуження. Сьогодні там проводять екскурсії, відкриваючи страшну картину розбитих чорних зіниць порожніх будівель. Показуючи, що може створити людина, і як – зруйнувати. Прип’ять було надзвичайним молодим містом. Воно стрімко розвивалося, але й обірвалося... надто стрімко.

Все живе реагувало на катастрофу. Дослідники фіксували випадки генетичних змін рослин – стали іншими колір та форми багатьох квітів, викривлялися пагони та у багато разів подовжувалися голки ялин. У лісі, всипаному викидом, було знищено більшість комах, які жили у верхньому сантиметрі ґрунту. Не раз помічали тварин із лисими лапами й низами животів. Зараз фіксують надмірну кількість вовків, диких собак. Дикі тварини пристосувалися до нових умов життя на майже знищеній батьківщині. Сьогодні фактично тільки вони – її мешканці.

Біда дотепер не полишає горе-станцію – час від часу її лихоманить. Напевно, жителі Прип’яті, працівники ЧАЕС та ліквідатори аварії як ніхто розуміють вислів Максима Горького: «День – маленьке життя, і треба прожити його так, начебто ти маєш померти зараз, а тобі раптом подарували ще добу».

Головний редактор Всеукраїнського

журналу «Лісовий вісник» Оксана ЧУРИЛО

Рекомендовані