Історія Губківського замку оповита легендами та перебуває під завісою таємничості протягом багатьох сотень літ. А природним аномаліям Надслучанської Швейцарії до сьогодні немає жодних ґрунтовних наукових пояснень. Мальовничу місцевість навколо села Губків, що розміщене в Березнівському районі Рівненської області, неофіційно називають Надслучанською Швейцарією. Природа створеного у цій місцині ландшафтного заказника місцевого значення Соколині Гори справді вражає своєю красою. Звивисті круті береги Случі з мілкими затоками, лісом, що нависає над самим руслом ріки, із вражаючими скелястими виступами, порослими реліктовою флорою, ваблять відпочивальників не лише з України.
Історія Губківського замку надзвичайно рясно всипана легендами та переказами й перебуває під завісою таємничості до нинішнього часу. Про те, коли саме збудували один із найпотужніших та найдосконаліших у Волинській оборонній школі комплексів, достеменно не знає ніхто. Історія древнього Хубкова як великого поселення сягає ще часів доруської доби. Археологічні дані свідчать, що приблизно у VII-VIII ст. на місці замку стояла дерев’яна фортеця, а на сусідньому пагорбі були поселення. На території Губківського давньоруського городища знайшли дев’ять римських монет (срібні римські динарії) II ст. н. е., що підтверджують економічний рівень тогочасного суспільства. Існує писемна згадка про першу руйнацію кам’яного укріплення татарами 1504 р.
Зведеному на горі висотою тридцять два метри Губківському замку свого часу за міццю поступалася навіть Луцька фортеця. Споруда була у формі трапеції, мала чотири кутові вежі з бійницями, в’їзну браму і підйомний міст. У дворі розміщувалися житлові і господарські будівлі. Під замком були льохи та в’язниця. Глибокий замковий колодязь посеред двору, продовбаний крізь гору та надійно укріплений камінням, зберігся до наших днів.
В «Историко-статистическом описании церквей и приходов Волынской епархии» Теодоровича є відомості про місто Хубків Луцького повіту (так воно називалося раніше) як володіння ополячених князів Семашків, а саме «каштеляна Брацлавського, старости Луцького, Володимирського підкоморія Олександра Семашка». Першим відомим Семашком, який володів замком, був Богдан Михайлович, ковельський староста, що помер у 1545 р. Його син – Олександр Семашко – був знаним на Волині феодалом. Він відзначився своєю відвагою в битві 1537-го під Дубном і один із перших на Волині, за сприяння єзуїта Гербста, перейшов у католицьку віру.
Саме про нього, як і про трансільванського графа Дракулу, ходила недобра слава. Жорстокому володареві замку приписували магічні знання та володіння надприродними силами. Легенди розповідають, що в глибоких замкових підземеллях князь зберігав неймовірні скарби. У підземних склепах немилосердний володар катував непокірних, вигадував найжорстокіші тортури, завдаючи людям нестерпних мук. Місцеві жителі намагалися обходити замок десятою дорогою, а чуючи жахливі звуки, що виринали з глибини замку, перелякано хрестилися. До сьогодні дорогоцінності князів Семашків не дають спокою місцевим шукачам скарбів.
Чотири рази замок руйнували та відновлювали знову. Спочатку це зробили татари. Вони розбили кам’яне укріплення, але не змогли здолати церкви з групою захисників на сусідній високій горі. Коли поселення було спалене вщент, хан наказав викопати на горі велику яму і захоронити у ній полеглих у бою татарів. Пізніше на пагорбі було місцеве кладовище. Тепер на Дзвонецькій горі вже немає ні церкви, ані її сліду, однак старожили запевняють, що коли в тиху сонячну погоду видертися на самий верх і прикласти вухо до землі, то можна почути стогін людей, дзенькіт мечів та церковний дзвін. Тому і назвали люди цю гору Дзвонецькою. Німим свідком тих подій є кам’яний хрест, що зберігся до наших днів. Місцеві жителі інколи беруть із Дзвонецької гори глину для будівництва і весь час наштовхуються на людські кістки.
В часи національно-визвольного руху замок зазнав удару від нападу загону Григорія Лободи під час повстання Северина Наливайка. Фортеця отримала чималих ушкоджень, але досить швидко її відбудували. У 1629 р. містечко мало вже 180 домів, був свій бургомістр та члени міської управи. Пізніше Хубків став великим адміністративним центром, до якого належало шістнадцять населених пунктів, у тому числі і Андріїв (сучасне Березне).
Під час Визвольної війни його зачепило військо Максима Кривоноса. Козаки хотіли взяти в полон самого Семашка. Їм все ж вдалося потрапити всередину укріплення, але господаря фортеці вони там не знайшли. Легенди розповідали про безліч підземних ходів, що вели від замку. Існували перекази, що підземелля з’єднане з Марининським православним чоловічим монастирем. Повстанці, спустившись у нього, довго шукали той хід. Не знайшли. Люди потім говорили, що Семашко через підземелля втік аж у Луцьк відразу, як тільки почув, що козаки виступили з Корця.
У XVII ст. замком володіли Даниловичі, а після них – Цетнери. На початку XVIII ст. – під час Північної війни – Губків руйнували спочатку російські війська (1704-й), а потім шведські (1708-й). Незважаючи на спустошення, 1708 року місцевий люд відбудовує церкву. Вона була дерев’яна, освячена на честь Параскеви й простояла до Другої світової війни.
На початку XVIII ст. у Губкові була епідемія чуми. Рятуючись від недуги, люди були змушені переселитися на лівий берег Случі, де заснували селище Людвипіль, котре за Радянської влади перейменували на Соснове.
У 1755 р. власником Губкова та його околиць стає Фелікс Бічинський. З 1795-го – після приєднання Волині до Російської імперії – Губків входить до Рівненського повіту.
Під час Другої світової війни Губківський замок мав іще два поверхи і підвальне приміщення. Після розрухи місцеві жителі розібрали його на матеріал для будівництва хлівів та погребів. Люди розповідають, начебто півтисячолітня червона цегла настільки міцна, що не кришиться донині. Цікавим є також і той факт, що не піддалися часу й фрагменти дубових балок, вмуровані в кам’яні стіни фортеці.
Замок у Губкові після цих подій уже більше не відбудовувався та почав занепадати. Сьогодні про надзвичайно потужну колись фортецю нагадують лише залишки стін, декількох башт та частково завалений замковий колодязь. На цьому й закінчилась історія старого Хубкова, а залишилися лише легенди й нерозгадані таємниці.
Ще одна легенда розповідає про красуню доньку губківського князя. Вона закохалась у бідного хлопця з іншого берега Случі. Коли батько дізнався, дуже розгнівався і заборонив їм зустрічатись. Однак попри батьківську заборону закохані продовжували таємно бачитися. Тоді князь зачинив доньку у найвищій вежі замку. Проте їхня любов була такою сильною, що закохані перетворювалися на соколів і щоночі зліталися на побачення до сусідніх гір. Тоді безсердечний батько прокляв їх обох, і молодята навіки залишилися соколами та оселилися на скелях, які потому отримали назву «Соколині Гори».
Інша легенда розповідає, що десь поблизу Губківського замку і Соколиних Гір було заховано булаву гетьмана Богдана Хмельницького. І нібито донині охороняють ці клейноди душі загиблих козаків, не даючи абикому знайти її. Чекають на того, хто був би гідний здійняти над Україною символ гетьманської влади.
Андрій ПЕТРИК
