У Лікію до Святого Миколая

103

Кожен із нас вірить у диво. Навіть не сперечайтеся. Не кажіть, що вже дорослі, що реалісти або ще гірше – песимісти, а просто зізнайтеся: глибоко в душі у кожного живе маленька дитина, яка ображається, інколи випускає бісики, але неодмінно вірить у диво. Неодмінно! І чим ближче до нас 19 грудня, тим тепліше стає на душі. Бо навіть тоді, коли під подушкою порожньо, ми знаємо: воно відбудеться обов’язково – завтра чи через місяць, але святий Миколай не забуває ніколи і нікого.

Колись мені розповіли досить цікаву історію. Надворі стояла студена погода. Снігу було мало, радше відлига. І від того було волого та неймовірно холодно. Хлопча тупцювало під вікнами лікарні, терло кулачками очі. Втомившись від метушні, хлопчик присів на лавці. Поруч сів старенький дідусь у пошарпаному кожусі, волохатій шапці і з такою ж волохатою бородою. Сивою і скуйовдженою. Старий їв пиріжок і запропонував хлопцеві. Малий не відмовився, витягнувши й собі із рюкзака яблучко, розділив його із подорожнім.

– Свято заходить, а ти не вдома, – сказав дідусь. – Може, святий Миколай під подушку вже й подарунок тобі поклав. Як думаєш?

Розговорилися. Як виявилося, у хлопця захворіла мама, тож він приїхав з нею на швидкій до лікарні… Щоправда, додому дістатися нічим, бо немає грошей, а мама не дзвонить. Отож, він не чекає подарунка, хоче  лише, аби мама була здорова.

Хлопчина обійняв руками голову – і з очей мимоволі потекли сльози.

– Треба вірити в диво – і воно буде, – сказав дідусь.

Хлопець обернувся – на лавці вже нікого не було. Він побрів під вікна лікарні, які вже миготіли світлом. Надворі ставало все темніше. Аж ось одне вікно прочинилося – і почувся легкий покрик: «Мишку, мені краще, біжи сюди!». Мама стояла і всміхалася…

Скільки сьогодні таких хлопчиків та дівчаток, сподіваючись на диво, бажають не подарунка під подушку, а повернення тата з війни, мирного неба над головою, аби не свистіли кулі і ніколи більше не лилася кров. А скільки дорослих молиться до Чудотворця за хороше майбутнє для України, бажає їй процвітання. Такі бажання загадують навіть ті, хто вже вкотре зневірився, кому ситуація здається безвихідною і панічною.

Але диво мусить статися, треба тільки вірити!

…Мала щастя побувати у храмі, де багато-багато років тому служив священик Миколай, якого ще за життя було визнано чудотворцем, але й після своєї смерті він продовжує творити чудеса, допомагаючи людям. За переказами, через кілька днів після смерті, мощі Святого Миколая почали випускати божественне і духмяне миро, яке зцілювало недуги.

За переказами, Миколай народився між 270 та 286 роками (умовна дата – 278) у грецькому місті-колонії Патара у провінції Лікія (Мала Азія) на території сучасної Туреччини. 

Його батьки Феофан і Нонна були багатими та глибоко віруючими християнами, які охрестили сина відразу після його народження, що було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним і вирішив присвятити своє життя богослужінню. Достеменно відомо, що він був ученим юнаком. У 19 років дядько-єпископ висвячує його на священика. Миколай багато подорожував. Священик не бажав собі слави, він вірно служив Господу. Але його добрі справи не залишилися не поміченими.

Оскільки Святий Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що його родина мала певний стосунок до рибальства. Після смерті батьків у сина залишається великий спадок. Але Миколай вирішує роздарувати майно нужденним.

 

Щороку в ніч на Різдво бідняки знаходили коло своїх дверей золоті яблука, дитячі іграшки і солодощі. Хто приносив подарунки, залишалося загадкою. Лише через багато років городяни випадково дізналися, що це – єпископ Міри. За свою готовність завжди прийти на допомогу він отримав величезну пошану і любов народу. Саме від Миколая бере свій початок звичай дарувати подарунки на Різдво.

Донині Демре – місце паломництва, поширення християнства, місце, де жив, пропові­дував і був похований Миколай Угодник. Саме у день смерті Святого Миколая 19 грудня сюди приїздять сотні священиків і тисячі віруючих. А сьогоднішній музей-церква перетворюється на діючий храм. Тут відбуваються служби Божі в ім’я одного з найулюбленіших святих усього світу. До речі, саме у цьому храмі в стародавньому лікійському саркофагу й був захоронений Миколай Чудотворець, але у 1087 році італійські купці викрали його і відвезли до себе на батьківщину, в місто Барі. Там мощі видатного єпископа покояться і донині.

Але паломники прихиляють голови до скла, яке колись захищало саркофаг від зовнішніх впливів, просять благословення, стають на коліна перед престолом, за яким проводив проповіді єпископ-чудотворець. Стіни храму й досі бережуть дух святості. На них, попри пройдені століття, проглядаються неймовірні фрески, стародавній живопис.

Ця церква вважається третьою за важливістю релігійною спорудою візантійської архітектури на Сході. Її побудували на початку VI ст. на місці древнього храму. Настінні розписи, датовані ХІ-ХІІ ст., тут збереглися в такому ж вигляді, якими вони були за життя Миколая Чудотворця. Ступаючи витертими часом і людьми до блиску кам’яними сходами, відчуваєш себе піщинкою у вирі історії. Екскурсовод щоразу попереджає, аби були обережними, адже підлога дуже слизька. На долівці – мозаїка з різного виду каменю. Витерта, але автентична. Та, на яку ступала нога Чудотворця.

...Стародавній храм наскрізь продувають вітри, через відкриті отвори-вікна зазирає всередину світло, кидаючи промені так, що, здається, то сама благодать зійшла на землю. А в парку біля церкви стоїть 6-метровий бронзовий пам’ятник Святому Миколаю і, як і годиться, кожен хоче доторкнутися до витертої бронзи і загадати те сокровенне, що має неодмінно здійснитися…

Оксана ЧУРИЛО

Рекомендовані