«Немає для вас землі!», – сказала цариця Катерина ІІ, коли виганяла старовірів із обжитих ними місць. «То дайте нам воду, а ми землі насиплемо», – відповіли ліпованці.
Так розповідають про тих, хто заснував невеличке поселення у Бессарабії – Вилкове. Тут дійсно українська Венеція, як називають містечко, що розташувалося на крайньому південному заході України – в Кілійському районі Одеської області. Вилкове – останній населений пункт на узбережжі Дунаю перед його входженням у Чорне море. Місто засноване в 1746 році. Тоді воно називалося Посад Липованське. Статус міста надали в 1762-му.
Наш гід – тутешній хлопець – розповідає, що зараз правила, за якими живуть у цьому дивному місті, трохи спростилися, а от донедавна все було досить строго. Традиції складалися роками і беруть своє коріння, незважаючи на пафос сказаного, дійсно – із глибини віків. Тут живуть здебільшого старовіри – нащадки російських переселенців, які втекли після царської реформи, та українці – діти задунайських козаків.
– Тут вокруг – одни болота, – розповідає гід. – Все островки – насыпные. На них и стоят избы.
У розмові ліпованці тягнуть голосний „о”, і від того їхня мова набуває невиразного шарму. Ніби й російська, але не така. Загалом у Вилковому можна почути й українську, і молдавську… У місті – більше 11 тис. мешканців. Із них близько 70% – росіяни, 25% – українці, є також румуни, молдавани, гагаузи та болгари. Наш співрозмовник – українець, але каже, що вміє розмовляти ліпованською. Розповідає: це тепер можна одружуватися з іновірцями та представниками інших націй, колись таке заборонялося і стежили за цим досить ретельно.
Старообрядці не сприймають цивілізації. Мовляв, не в тому суть. До всього нового ставляться вороже. Кажуть, через мобільний лихий говорить, а телевізор та інша техніка – ”происки дьявола”. Але електрику таки провести дозволили. Щоправда, довго опиралися. А от газу й досі немає.
Я не могла не поцікавитися, як же сюди землю завозили? Невже на човнах? Виявляється, насипали острови із піднятого з дна намулу, на тих насипах і… будувалися.
Тут у кожного господаря біля помешкання є свій, у кого примітивний – такий собі курінь, накритий очеретом, а у кого – досить пристойний гараж для човна.
Нам назустріч пливе, вправно веслуючи, старша жіночка, неподалік – ще двоє: чоловік та його супутниця розмовляють російською із дещо помітним цікавим діалектом. Оце так, подумалося, то навіть якщо треба за чимось у магазин збігати, доводиться сідати у човен…
Через кожні 10-15 м через канал перекинуто містки до будинків. Тут також своя ієрархія.
Одні мають вигляд арок, старіші – просто збиті з дощок і покладені на стовпчики, що стирчать прямо з води. Аби пропливти під таким містком, людині на човні потрібно підняти середню дошку, яку не прибивають.
…Плавати тут не так просто. Є свої правила. Кожен човен має номер, а за порушення його власника можуть оштрафувати. Треба вміти правильно веслувати, розвертати судно, гальмувати, паркуватися. Ще й досі тут досить вороже ставляться до човнів із мотором. Надають перевагу веслуванню – екологію бережуть.
Та бережуть тут не тільки екологію, а й моральність. Найбільша християнська конфесія міста – православні старообрядці-ліповани (близько 70%, в основному – росіяни), решта – віряни Української православної церкви. У місті три храми: два – старообрядців і один – православний (УПЦ). Кажуть, у старообрядців все строгіше: навіть церкву розділено на дві половини. В одній моляться, б’ючи поклони та стаючи на коліна чоловіки, в іншій – жінки. Аби спокуси не було, – пояснюють місцеві. У ліпованців суворо з цим. Піст строгий, до весілля – ні-ні, та й під час посту вдаватися до любощів забороняється. За молоддю дивляться “в оба”. Але, визнають, втримати важко. Час такий.
І в останню путь проводжають по-особливому: як помирає жінка, то й домовину несуть представниці прекрасної статі, а не чоловіки. І в костюми та плаття покійників не одягають, а загортають у саван і повивають стрічками. Пояснюють: “Де ж ви ангелів у костюмах бачили?”.
…Найбільший у Вилковому канал – Білгородський – завширшки 15 м. Взагалі-то, малі канали-вулички називаються єриками. Коли єрик замулюється і заростає очеретом, його перейменовують на ”бухаріка”. Чи то Одещина дається взнаки, чи старовіри також поглузувати та посміятися люблять, але “бухаріками” місцеві мешканці канали називають неспроста. Як нам тихцем розповіли, примруживши від сміху очі, п’яні чоловіки часто в такі “бухаріки” вночі падають. В очереті добре та м’яко, то так можуть проспати всю ніч, аж доки похмілля не відпустить.
Розповіли мешканці й ще одну дотепну та повчальну історію. Місто ж має й суху частину. Хоча і її підтоплює добряче. Проте місцеве населення більше схильне до проживання на воді. І це ще раз підтверджує той факт, що, борючись за електорат, два кандидати поділили, як кажуть, зони впливу. Один полагодив містки на каналах, інший пустив суходолом маршрутне таксі. Вгадайте, хто виграв? Правильно: той, хто містки побудував. “Нащо старовірам суходіл навіть із маршруткою? – сміються. – Нас вже одного разу вигнали з землі, тепер вода – наша рятівниця”.
Мешканці екзотичного містечка живуть виключно за рахунок рибальства на Дунаї, озерах дельти та Чорному морі, трохи допомагає вижити вирощування винограду та полуниці.
Сорт Новак, яким хизуються вилківці, вважають одним із кращих для виноробства. Але зберігати зроблене вино тривалий час ніде – погребів немає. Відтак – майже все продають. Хоча у кожній хаті гостей без вина не приймають. Закон такий: чим багаті – тим і раді. Останнім часом чимало туристів приїздять побачити українську Венецію. Є й такі, які готові купити тут будинок. Краєвиди ж бо – надзвичайні.
У Вилковому розташована адміністрація Українського Дунайського біосферного заповідника, який входить до Списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Його територія охоплює острови дельти вгору та вниз по течії Дунаю, плавні на північ від Дунаю, озера дельти та двокілометрову полосу морської акваторії вздовж узбережжя. Поблизу міста створено ботанічний заказник місцевого значення Ліски.
Про особливості Дунайського біосферного заповідника, нульовий меридіан, прикмети, пов’язані з ним, та інші цікавинки читайте в одному з наступних номерів “ЛВ”.
Оксана ЧУРИЛО.
Фото автора.
